"Люди против Сталина"

Блоґ: Тетяна Логвиненко

З живого журналу Лінор Горалік дізналася про акцію «Сноба» — «Люди против Сталина». Деталі на «Снобі»: www.snob.ru/fp/entry/18780
Звісно, знайдуться ті, хто говоритиме про «формальність» флеш-мобів, але вони завжди знаходяться, такі люди. Воно й справді певною мірою так є. Але флеш-моб на кшталт цього — це флеш-моб внутрішній, рух всередині себе самого. Адже ми, сидячи у своїх мушельках, часто неспроможні говорити вголос.
На мій погляд, ця акція дуже людяна. Ніхто не забутий, ніщо не забуте. І поки ми, такі розумні й незалежні, ставимо пам'ятники Сталіну, звичайні люди, не обтяжені, ні — благородні і справжні власною пам'яттю! — згадують своїх рідних і рідних своїх рідних, своїх близьких і далеких, тих, хто жив на їхніх вулицях, у їхніх будинках, а почасти й квартирах.
Будинок, у якому живу я, побудований близько 30 років тому. Моя бабуся народилася у 1934-му. Мені нема у кого спитати, чи були репресовані серед моєї рідні. У мене немає таких історій. Але я знаю, що їх повно навколо. У метро, на вулицях, у трамваях, у магазинах. Вони оточують мене бабусями й дідусями, дітьми і онуками тих, хто загинув у таборах. Тому я душею із «снобами» — справжніми, людяними, живими.

50 коментарів

Сначала скажу что я полностью за акцию «Сноба», хотел в Запорожье что-то подобное сделать.
А теперь то что не всем понравится. И начну с себя. У меня репрессировали прадеда по папе, в голодоморе умерли много родных по маме. Но — «Я ВИНОВАТ ЧТО У НАС ПОСТАВИЛИ ПАМЯТНИК СТАЛИНУ!»
Я знал и до памятника что моя семья пострадала от Сталина. Я знал и молчал. Молчал, потому что… Незнаю, просто молчал. То есть, я конечно был против памятника еще в сентябре, когда по городу поползли слухи. Но, как то пассивно я был против. Начинал разговоры о том что «Ну нельзя же ставить памятник тирану» и «Надо же как то протестовать». А мне в ответ — «А какая тебе разница?» и «Вот ветераны заслужили, пусть им будет радость на старость лет». И я понимая свою мелкость и незначительность просто прекращал разговоры.
И вот теперь. Теперь я против памятника, против Сталина. Теперь я конечно пытаюсь сделать ХОТЬ ЧТО-ТО. Но, не поздно ли.
Я думаю вот о чем. Где был я до памятника? Мой дедушка рассказывал мне о голоде, моя бабушка не видела отца. А я знал, я знал, я знал и до того. Только не понимал, не осознавал — НЕ ЧУВСТВОВАЛ!
А теперь чувствую, и болит и стыдно. За себя стыдно.

То може Вам просто повезло і треба подякувати діду і бабі за те, що вони змогли в собі перетравити всі страхіття ХХ віку, так що Вам тепер ніщо не «аукається» (а відтак — справді байдуже за той пам'ятник).
А ветерани може й справді заслужили, вони ж теж не винні в тому, що їх життя так склалося.

Спасибо говорить уже некому — не успел! А у ветеранов мало кто спрашивал мнения. Да и не в ветеранах дело. И не в родственниках и даже не в Сталине. Дело в ранах.
Что мы готовы терпеть ради государства?
Многие понимают что нужно вступится за человека которого на улице избивают подонки — но не всякий вступится.
А вопрос — Вы вступитесь за человека которого избивают милиционеры?
Дело в том что мы заслужили всё, до копейки до последней капли пота и крови. Банально, смело, глупо?
Но позвольте господа. В милиции ежедневно кого то избивают большинство населения живет за чертой бедности, мы ходим в аптеки как в супермаркеты.
Люди!!! А вам не стыдно?

Да и не в ветеранах дело. И не в родственниках и даже не в Сталине. Дело в ранах.
Рани — вони ж не у вакуумі самі по собі рани, так? Тому справа таки в цих ветеранах, в родичах, в усіх нас.

Смію не погодитись. Адже колективне несвідоме та соціальну психологію ніхто не скасовував. Родинні травми також репродукуються, особливо коли скелети тримаються в шафі за сімома замками.

Я, власне, це і мав на увазі. Механізм передачі травми детально розписаний в серії постів, на які я посилався тут.

Простите, а Вы это именно для государства терпите? То есть себя мыслите именно как часть государства?

А вот технично. Технично нас испугали. Такое глобальное «БУ!» Мега-симулякр сильной власти. Чтобы и внукам не повадно было. И правнукам и далее и далее.
Нам четко и однозначно намекнули и объяснили — «Вы все никто!»
То есть вся народная масса есть лишь масса и к тому же не народная а человеческая.
И вот в этом дело дело в протострахе. Который никуда не делся, он аккумулируется и воспроизводится. Тихо, латентно, мощно.

Я думаю що все тут набагато складніше.
А щодо страху — ми, імхо, не такі вже й залякані. Ну наприклад: Харків, перший день Помаранчевої революції, від 60 до 100 тисяч збираються на площі, потім перекривають рух головної вулиці і йдуть «штурмувати» мерію. Зараз не люблять чомусь про це згадувати, а я вважаю — дарма.
.

Знаете, Андрей, вот я сейчас прочла у Вас нечто похожее на то, что и мне приходит в голову. Но. «Все починається з малого». Надо просто начинать с себя. Согласитесь, вряд ли один человек был в состоянии остановить возведение этого памятника. И, откровенно говоря, не верится мне, что в Запорожье поднялась бы буря народного протеста, достаточная для остановки. При всем уважении и все моей незашоренности я не верю.
Вы говорите: «За себя стыдно». Я убеждена, что с себя и надо начинать все революции. Просто потому, что с собой-то бороться сложнее всего. Сам факт того, что Вы не боитесь самому себе признаться в том, что Вам стыдно, это уже очень много.

Больно, но пока не стыдно, хотя и гордится особо то нечем. Чувствую ответственность, но не вину.
Был случай, на счёт милиционеров. Не вступился, но позвонил в нужную инстанцию, мужика уже не трогали, до меня же не добрались.
А реально Андрей прав. Но пока не потеряно всё, не потеряно ничего.

Костя, знаю Ви не прихильник Вконтакті, але пропоную решті вступити в групу «В моей семье были репрессированные Сталиным» бо її малочисельність в порівнянні з «СТАЛИНИЗМ ЛЕНИНИЗМ КОМСОМОЛ etc» жахає. Андрій я думаю, пояснить суть ініціативи.

Я б не пов'язував взагалі ці теми — бєспрєдєл міліції та історичну пам'ять. Ви можете, звичайно, сказати що наша покорність бєспрєдєлу є наслідком сталінізму, але тоді вам доведеться продовжити думку до кінця і сказати, що ваші діди і прадіди винні в усіх гріхах сталінізму бо не закололи Сталіна вилами. А це (окрім того, що це дурість) немає нічого спільного з Людяністю, до якої всіх закликаю при обговоренні подібних тем.
.
Щодо вконтакті — дякую за пропозицію, але нецікаво, вибачте. Я маю там фейковий акаунт, заповнений на 10% інформації, що дозволяє слухати музику та дивитись відео, але не дозволяє дивитися чужі профілі. Поки що немає бажання щось ще там робити.

нененене вы шо!? Нееееее. Мы все красивые и умные. И деды наши с прадедами герои. И отцы просто титаны.
Токо, шото, нами, такими прекрасными и лучистыми управляют на протяжении последних времен параноики и неучи)))
А мы чистые и светлые им памятники сооружаем.

На моє велике переконання, неможливо вирішити такі питання, поки не вийдеш за межі бінарної опозиції добро/зло, наші/ненаші, герой/злодій. Життя найменше скидається на зебру і пересичене різнокольоровими відтінками. Наша мета — якнайкраще їх роздивитися і зрозуміти.

Ага, именно — главное понять!!!
Тем более что понять ничего до конца нельзя, принцип науки — «Чем больше знаю, тем больше понимаю что ничего не знаю». И вот будем понимать пока допонимаемся до потери поседних оснований для совственного достоинства.

Ладно что то я тут разошелся шибко. Все мы правы. И деды наши ни при чем и мы, в общем заложники ситуации. Хотя, и они хотели бы быть лучше, и мы стараемся изо всех сил не ударить в грязь лицом. А если бы не старались, то зачем бы сюда чего-то писали?
Акция Снобов классная. Думаю нужно у нас такое провести, только так чтобы не один день, а месяц допустим. Просто у нас времени нужно больше для включения в акцию людей.
И все таки, нужно спросить у ветеранов, а что же они действительно думают по этому поводу

Мой дедушка, ветеран, художник Валентин Владимирович Лассан, категорически против. Хотя считает существенной заслуги Сталина в победе. Но открыт к дискуссии по поводу заслуг.

понять ничего до конца нельзя
Якщо й неможливо повною мірою все зрозуміти, то можливо зрозуміти все настільки, щоб перестати звинувачувати один одного і нарешті отримати внутрішній спокій.

о священные войны, как увлекательны вы и заманчивы. Вот так раз и ты уже в дискуссии на тему на бесконечную тему.
Меседж то прост: Памятник поставили не потому что коммунисты козлы или Сталин его заслужил, а потому что мы такое общество что в нем стало возможно сооружение такого памятника.
То есть — попробую объяснить на примере. Как реагировать мужчине если его назвали трусом? Есть много разных остроумных и не очень способов реакции. Но Тут понятно то, что есть мужчины, которых никогда трусами не называют.
Вот и тут та же ситуация. В России Сталину памятник не ставили, а у нас поставили. И то что с ним делать это вопрос номер два, а вот ПОЧЕМУ его поставили. Даже ПОЧЕМУ СТАЛО ВОЗМОЖНОЙ установка такого памятника, это вопрос первый. И он не к коммунистам. Он к нам.

Встановлення пам'ятника стало можливим через те, що суспільство досі не розібралося з травмами, які отримало протягом ХХ століття. Маємо з ними розбиратися, і бажано це робити спокійно і зважено.

Я розплюсувалася, але ще плюс мільйон.
Якщо я правильно зрозуміла меседж Костянтина, то цілком згодна з ним.
Поляризація, поділ учасників тої ж війни на «хороших/поганих радянських» та «поганих/хороших бандерівців» неправильний. У центр треба ставити людину. Не всі ж воювали «за Родіну, за Сталіна». по-перше, багатьох не питали. Ну тобто ось ситуація. Тебе викликають у військкомат. Ти або йдеш, або завтра по тебе приїздить машина і тебе забирають у невідомому напрямку, як он забрали Миколу-Петра-Василя. По-друге, чоловіки йшли на фронт захищати своїх дружин, дітей, батьків. Мені здається, це нормально. А за сукупністю факторів тим паче нормально.
На мій погляд, десь із цього варто виходити, оцінюючи сторони. Тому актуальна політична позиція влади у цьому випадку, звісно, «обнять и плакать».

Були люди, які здавалися в полон, були колаборанти, бути партизани, були дезертири, були звичайні солдати, були просто люди, які залишилися на окупованій території і т.д. — всі вони, так чи інакше, намагалися вижити самі та захистити свою сім'ю, родичів, друзів, чи групу, з якою себе ідентифікували (своє село, свій народ, свою країну тощо).
Не можна ділити всіх на «поганих» і «хороших», то все є (були) живі люди, і кожна людина — в конкретних обставинах.

Так, я абсолютно згодна із тобою.
Ну от вчора я дізналася, що мій двоюрідний прадідусь був у полоні. Я не знаю, як він туди потрапив. І не дізнаюся вже ніколи, мабуть. Відверто кажучи, мені б не хотілося думати, що він сам здався. Але я знаю одне. Він був дуже хорошою людиною. Він любив свою дружину, яка вірно його чекала, не знаючи, де він і що з ним. Вони прожили довге щасливе життя і встигли відзначити золоте весілля. У нього була прекрасна дочка, а у неї — прекрасний син. У сина чудова дружина, яку звуть так само, як його матір — Оля. І та Оля — людина, яких мало. Цей ряд можна продовжувати безкінечно, і таких історій море навколо.
Ось на що треба зважати. І це набагато важливіше за політику і ідеологію.

І ще одне. Отут, на тому ж таки «Снобі» (http://www.snob.ru/fp/entry/18780?page=4#comment:117954), учасниця дискусії навела дуже показовий приклад того, що не все можна вкласти у біле/чорне.

Репліка Марії Шубіної: «Я попробую вам ответить, хотя бы отчасти. Мои родители и бабушка с дедушкой рассказали мне о сталинских репрессиях очень рано — я помню, как в младших классах школы рассказывала подруге на перемене, как все было и про миллионы убитых. И долгие годы, пока не повзрослела, я приставала к своей бабушке ( деда уже не было в живых) с вопросом: как вы могли такое допустить? Почему не сопротивлялись? Ответы про время, про страх, про невозможность противостояния меня не удовлетворяли. Потом прошли годы, чем взрослее я становилась, тем лучше я понимала, о чем говорила моя бабушка. А потом я узнала, что другой мой дед, по другой линии — сразу после войны — служил в ВОХРе. И, конечно, я не только сочувствую погибшим, пострадавшим в репрессиях, но и чувствую теперь свою вину. Не буквально свою — но мой вопрос теперь: „как мы могли это допустить“. А главное — как не допустить сейчас. Акция эта — один из способов отдалить возможность возвращения. А что еще больше мы должны этим людям, как не предотвратить возвращение ужаса?

И еще: у нас на даче, на Николиной горе, есть общая летняя веранда, на которой регулярно устраиваются концерты. На левой стене висят имена тех, кто погиб во время репрессий, на правой — во время войны. Слева список больше. А также на Николиной горе была дача Вышинского. Обвинитель Вышинский был не первым владельцем дачи — своего предшественника он посадил, потому что ему очень понравился участок. Но и тот, кто владел дачей перед Вышинским, тоже оклеветал изначального хозяина участка — и получил его дачу себе. И когда в конце восьмидесятых снова заговорили о том, что происходило во времена Сталина, кооператив принял решение вернуть потомкам репресированных дачи. И эту дачу поделили пополам — между потомками и первого хозяина, и второго, на него настучавшего. Не пытаясь судить, а потому, что в результате пострадали обе семьи. Мне эта история кажется символичной.»

От бачиш, більшість розмов на тему історичної пам'яті так чи інакше виходять на власний досвід — на пам'ять сім'ї, а не якісь абстрактні конструкції, які нам намагаються нав'язувати.

На жаль, не завжди виходить. Але, на моє переконання, конче МАЄ на нього виходити. Інакше немає сенсу. Інакше немає людського існування.

Плюс мільйон до людяності.

Попробую продолжить инициативу «Снобов» в Запорожье. Первым делом нужно узнать точно имена умерших родственников. И думаю с субботы начну ходить с клаптиком памяти и уважения на одежде.
Как пойдет обязательно отпишусь

Да. Идея отличная!
С обьяснениями не могу не согласиться. Больно уж мы терпимы к нетерпимости.

Андрей, это здорово!
Я уверена, многие в Запорожье поддержали бы Вас.
Это действительно очень человечное дело. Держите всех на Вкурсе, ок?

Згадуючи про те, що ветеранів треба зрозуміти, бо то було їхнє життя і їм уже не зрозуміти, що Сталін далеко не хороший вусатий дядя, ми забуваємо про те, що потрібно виховувати молоде покоління. А потаканнями минулому, ми гальмуємо майбутнє. Ми присмоктуємось до газу, який уже через кілька років стане для європейців паливом «минулого», ми намагаємось відбудувати заводи, які уже неможливо відбудувати, бо вони здебільшого працювали на військову машину СРСР, якої уже немає, ми і далі пускаємо шахтарів у шахти, половину із яких збиткові, і врешті решт не можемо позбутися тих ідолів, які не є нашими ідолами, а лише в угоду старшому поколінню, щоб не образити його. А старше покоління, з усією повагою до старших людей, гальмує розвиток нашої держави, бо не секрет, що електорат Януковича здебільшого старшого віку. Навіть на сході молодь набагато менше голосувала за нього. Старше покоління обирало до Верховної Ради Мороза і Литвина, зрадників і продажних шкур, старше покоління голосувало за Симоненка і вже не залишалося вибору, як голосувати за Кучму. Вони мріють про повернення у «солодкі» роки «союзу», бо тоді вони були молоді, сильні і потрібні.

їм уже не зрозуміти, що Сталін далеко не хороший вусатий дядя
От бачите, якщо приймати правила гри «за/проти», то мимоволі доведеться казати, що всі ці люди, які пройшли через жахи війни і терору — просто якісь там ідіоти, які вважають Сталіна «хорошим вусатим дядєй» (Ви справді вважаєте, що вони, коли стають на його захист, намагаються сказати саме це?). Але ж це живі люди, в яких, до речі, є діти і внуки. І відношення до тієї частини людей похилого віку, як до «зайвих, таких що нам заважають рухатися вперед», автоматично змушує їх онуків ставати прихильниками тієї історичної інтерпретації, яка виправдовує Сталіна. І так буде продовжуватися доти, поки не буде проведена довга публічна дискусія, на якій буде вислухано всі думки, зважено всі погляди, де не буде «зайвих»/«потрібних», «правих»/«неправих».
Саме для того щоб рухатися вперед, щоб позбутися минулого, яке зараз поставлено в непримериму (і насправді ідіотську) опозицію «сталіністи»/«бандерівці», потрібно не просто відкинути ту чи іншу групу на узбіччя, а ще раз «пережити», «згадати», обговорити все це, і після цього вже робити якісь висновки, формувати якесь спільне бачення минулого.

Попробую подойти с другой стороны. Каждого человека, которого не устраивает монумент Сталину в моем родном городе, не устраивает что-то свое. Кого-то не устраивает что у него мнения не спросили, кто-то обижен на то что его не пригласили на открытие, а кто-то переживает потому что не попал на банкет, который был после установки монумента.
Что не устраивает Вас? Меня неустраивает по большей мере несколько моментов:
1. В Запорожье вообще давно не ставили новых памятников. Последнее что вспоминается это «дэбелый» истукан который изображает князя Святослава — чисто художественно не нравится, а так просто извояние, которое не вызывает каких либо эмоций. Бюст Гоголя возле одной из школ — хороший памятник, красивый и очень уместно возле дорожной развязки стоит, его много людей видят, когда на работу едут. И самый последний (не считая монумент Сталину) это памятник выдающемуся Запорожцу конструктору Ивченко. Ивченко действительно отражает реальную — близкую Запорожцам историю. Все эти памятники поставил завод Мотор-Сич. Но само то Запорожье давно превратилось в умирающий культурно город. Мы давно стали селом. Единственное что нас объединяет это коммунальный транспорт, водопровот и стоки + теплосеть. И тут как удар по голове — памятник Сталину. Причем тут Сталин к Запорожью? Я этого тупо не понимаю, как человек и житель города.
2. У меня действительно прадед был репрессирован, а сестры и братья деда и бабушки умерли от голода. Потому мне обидно (вот по детски обидно) что человек, который своими действиями привел к утратам в моей семье удостоен памятника у меня в городе. Это пожалуй просто издевательство над моими чувствами.
3. В конце концов наглость с которой поставлено изваяние. Ведь перед тем было проведено исследование и люди однозначно сказали — «МЫ ПРОТИВ». Но есть политическая сила, которой на это наплевать. А власть, за которую я не голосовал, но тем не менее, которой плачу налоги НИКАК не отреагировала на наглые действия такой партии.

Вот это меня не устраивает. Именно это. Кто виноват? А какая разница?

несомненно, со своей стороны Вы правы. Я не соглашусь только в пункте «власть не отреагировала». Наша власть вообще ни на что не реагирует. Поэтому такой ход нельзя воспринимать слишком остро. Он всего-то находится в обычной для нашей власти плоскости действий. У нас так с историей, с экономикой, с языковым вопросом (к чему я надеюсь обратиться отдельно), с медициной — со всем.
Но как лично Вы можете повлиять на усттановку/неустановку памятника? Вас кто-то станет слушать? Очевидно, нет. Если так, то дело не в Сталине вовсе, а все в тех же госмужах. Увы. И здесь от нас с Вами ничего не зависит. Мы — это все, что у нас есть. И начинать — только с себя.
Но это имхо, конечно. Здесь у каждого своя правда.

А тут прошу объяснить, бо трошечки непонимаю как это — с одной стороны «От нас ничего не зависит», а с другой стороны «Начинать — только с себя».
Мне знакомо поведение большинства студентов (пока за нестудентов ручаться не могу, потому как сам лишь год нестудент) начинать нужно с себя, но тут от нас ничего не зависит. А потому — мы будем строить, даже если позади нас будут идти и все рушить. Я сам в свое время потерял организацию, на строительство которой у меня ушел год времени и уйма сил. Потерял не потому что не было друзей или единомысленников, они были и много. Потерял потому что администрация ВУЗа придавила хорошенько. И тогда я отдал. Отдал с тяжелым сердцем, с чувством того что подвел всех людей которые на меня надеялись, которые в меня верили. Зато остался отличником, получил красный диплом. Хотя люди говорили — молодец! Ты сделал все что от тебя зависело. Отдал, потому что думал что с легкостью сделаю другую организацию — еще лучше!
Но не сделал. Хотя и пытался. И поддержка была. И опять таки единомышленники. Но сломалось что-то.
Потому сейчас я понимаю что компромисс со сволочами это маленькое самоубийство. И большое неуважение к себе и единомышленникам.

Ок, объясняю.
Я глубоко убеждена, что действующая власть не будет прислушиваться к людям вроде нас с Вами в «больных» вопросах.
Поэтому если мы с чем-то не согласны, нужно бороться с этим в себе. Но только отчасти поэтому. Совершенствование себя и организация себя — это намного важнее, чем любая власть. И если так сделает каждый или хотя бы большинство, изменения произойдут сами собой.
Приведу пример.

уточнение — бороться «в себе» в смысле в себе как личности, или «в себе» как определенная социальная группа?

Как личности.

коментар було видалено

оу, страшна помста за коментар у вашому дописі?))
«москалізм» та усе інше не коментую — рівень вашої лінгвістичної компетенції зрозумілий, тут нема про що говорити.
а фантазії ваші навряд чи тут когось зацікавлять. хіба адмінів-модерів. адже, здається, цей портал створено з іншою метою.

Милая Танечка, стыдно признаться, но я не заметил вашого коментаря у моєму дописі.
Що ж стосується моєї лінгвістичної компетенції, то я не боюсь збагатити рідну мову чи великий и могучий своими словами. Принаймі своєю трактовкою відомих слів.

А ось ваш донос адмінам-модерам про вас багато сказав.

не так і багато. я читаю правила, адміни-модери теж читають правила, ви правил не читаєте.
думаю, на цьому варто зупинитися.
усе, що ви скажете після цього, — зайві балачки.

Не затуляйте мені рота.
Я жодним чином не порушив правила.

Анатолію, ніхто Вам рота не затуляє. Якраз навпаки, хотілось би прочитати ваш коментар, що стосується теми (а ви вмієте цікаво і оригінально мислити, в цьому переконують ваші дописи і коментарі), а не фройдівсько-лінгвістичні асоціації, як на мене, в даному контексті цілком недоречні.
Пропоную повернутися до теми допису: «Люди против Сталина».
а особисті претензії з*ясувати в приватній переписці, або в новій темі, присвяченій «кшталту» чи асоціаціям на нього.

Так остання моя річ саме про це! Цінність її в тому, що героїня — радянська розвідниця.
Сталіністи ототожнюють себе з фронтовиками. Насправді це не так. Я знаю ще двох. Один — льотчик штурмовик, інший навпаки — зенітник. Обидва тихо ненавидять Сталіна. Особливо льотчик. Він плаче, коли розповідає про штурм Києва. Хіба ж можна людей гнати як скотину на убой(рос)??!!!

Коментар видалено за недотримання норм етичного спілкуванння (див. Правила ВКурсі.ком).

До вічної теми знакові репліки в непрофесійній програмі Дмитрия Нагиева (див. з 19:30 хв., для «розрядки» — епізод 13:35-15:30 хв.):

«Капиталистам не понять» — цим усе сказано.
ми абсолютно інакші. тут не можна зрозуміти, тут треба просто прийняти як є. на діда так усі напосілися, що ой. а він же абсолютно безпорадний. як дитина. на такі речі просто не треба звертати увагу. це треба просто пережити. як євреям, що їх Мойсей водив пустелею. тут так само.
єдине, про що можна насправді серйозно говорити, — це невизначена позиція держави щодо радянської минувшини загалом і окремих особистостей конкретно та відсутність (мабуть) якоїсь норми закону, яка б визначала порядок встановлення пам'ятників. не у городі ж у себе він того Сталіна поставив.
має бути чітка позиція держави. якщо її немає — її просто немає. усе, що поза нею, — особистий погляд. у когось пам'ятники, у когось «Люди проти Сталіна». чийсь погляд близький і подобається, чийсь незрозумілий і не подобається.
дід — майже така сама жертва, як і ті, хто загинув у тридцяті. кидатися усім разом із красивими словами на цю стару людину, яка всі свої гроші віддала на те, у що вірить, просто не по-людськи. особливо тим, для кого перли замалі.

Жертва і співучасник — не синоніми. В противному випадку виправданим може будь-хто з тих, хто чинить справу з вірою та переконанням у власній правоті. Можливо, саме так її чинив й Иосиф Сталин?

згодна. але ж і цей дідусь та Сталін – не одне й те саме.
Сталін чинив справу, будучи упевненим у тому, що він робить правильно. убивав людей і паралельно творив ілюзію справедливої і чесної країни. тому постраждали і ті, хто загинув, і ті, хто повірив. певно, постраждали по-різному, тут навряд чи можна порівнювати. але такий величезний обман — це теж дуже страшно.

Хочу подякувати авторці допису і всім учасникам дискусії. Якось пропустила цей допис і «Термін голосування за запис минув», тому не маю змоги поставити свій "+",/до речі, мені не сподобалось, що встановили терміни :(/.
Але це не головне.
Головне, що ВСІ учасники допису мають дуже глибоке розуміння неоднозначності і складності нашої історичної ситуації та бажання її ПОДОЛАТИ. Що вселяє віру в те, що ЦЕ таки можливо.
Персонально для дідусів із ВОХРи:
Поважати цих людей мене навчив мій батько-бандерівець і багаторічний політвязень:
— Були ЛЮДИ і людиська, скрізь були.
Коли батько після смерті Сталіна відмовився писати прохання про помилування, за нього це зробила жінка (? оперуповноважена?)працівниця табору, (капітан?) (?)прізвища-імені нажаль не памятаю, яка кілька разів подавала від його імені прохання на зняття судимості. Другу (табірну) судимість зняли «за недостаточностью доказательств», що зробило можливим дострокове звільнення.
Так що опосередковано своїм народженням я завдячую працівниці ВОХРи чи якоїсь іншої табірної охоронної структури, дай Боже щастя її дітям, внукам і правнукам.
Непотрібним є почуття провини /за ВОХРу чи що інше/, краще замість нього дати жити почуттю поваги і прощення. Прощення приходить тоді, коли ви знаєте, що і без допомоги цієї людини справитесь із ситуацією.
Вірю, що справитесь, принаймні /ВСІ/ маєте для цього дуже багато сил.

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте